Коли війна змінює правила: навіщо етика соціальної роботи у час крайньої вразливості. Колонка Тетяни Семигіної

У рамках проєкту «Зміцнення системи професійного розвитку та компетентностей працівників соціальних служб», який впроваджують ЮНІСЕФ та ГО «Ліга соціальних працівників України» у співпраці з Національною соціальною сервісною службою за підтримки уряду Швеції, ведеться робота над оновленням Етичного кодексу спеціалістів із соціальної роботи України. Часто чуємо: «Навіщо це? Є ж актуальніші питання!»

Етика — не про ідеальні рішення

Війна руйнує не лише міста й долі — вона руйнує звичні моральні орієнтири. Те, що в мирний час здавалося очевидним, у кризі перестає працювати. Особливо там, де йдеться про допомогу людині.

Соціальна робота — одна з небагатьох сфер, де війна щодня змушує робити вибір без правильних відповідей. Кому допомогти першому, коли ресурсів бракує? Чи можна залишатися нейтральним, коли суспільство вимагає чітких моральних оцінок? Де межа між професійною відповідальністю і людським співчуттям?

У масовій уяві етика — це правила. Насправді у воєнних умовах етика — це спосіб не втратити людяність, коли доводиться обирати між кількома поганими варіантами.

Соціальна робота за своєю суттю не працює з людьми, за певною категорією, належністю до якоїсь групи. Вона працює з вразливістю — дитини, родини, людини, яка опинилася у кризі, незалежно від того, наскільки це емоційно прийнятно для суспільства.

Ще одна пастка війни — бажання «врятувати будь-якою ціною». Але допомога, що позбавляє людину права на вибір, швидко перетворюється на контроль. Етика соціальної роботи наполягає на складній істині: людина має право на власні рішення — навіть ті, з якими ми не згодні.

Етика у час хештегів

Соціальні мережі змінили мову допомоги. Фото з тренінгів і виїздів, наприклад, інспекцій родин чи соціальних закладів, дедалі частіше стають частиною професійної комунікації, де відкритість ототожнюють із прозорістю та успішністю. Але тут виникає етична межа.

Соціальні працівники публікують світлини з обличчями клієнтів, зокрема дітей, часто з добрих намірів і навіть за згоди. Та чи цього достатньо? Людина, яка пережила кризу, сьогодні може погодитися на фото, а завтра захоче забути цей період життя. Зображення вже в мережі — його можуть побачити роботодавці, знайомі чи кривдники.

Етичні норми нагадують: згода не завжди означає свободу вибору. Конфіденційність — це не лише захист даних, а й право людини не залишатися вразливою назавжди.

«Свої» і «чужі» як етична пастка

Однією з найскладніших дилем війни є допомога тим, хто викликає внутрішній спротив: родинам підозрюваних у колабораціонізмі, особам з окупованих територій, тим, чий вибір не вписується у чорно-білу картину війни. Чи можна відмовити у допомозі через власну моральну оцінку? Для соціальної роботи відповідь майже завжди одна — ні. Відмова від допомоги як покарання руйнує професійну логіку.

Історія вже показувала, до чого може призвести підміна професійної етики патріотичними та ідеологічними закликами. У нацистській Німеччині соціальна робота активно використовувалася як інструмент «очищення суспільства». Саме за участі працівників соціальних установ складалися списки «небажаних», передусім людей з інвалідністю. Їх викликали під приводом надання допомоги, супроводжували до закладів, що ставали воротами до концтаборів.

Цей досвід став трагічним уроком для світової фахової спільноти. Саме після нього питання етики соціальної роботи перестало бути другорядним. З другої половини ХХ століття міжнародні та національні професійні об’єднання почали розробляти етичні кодекси й стандарти, наголошуючи: професійні рішення не можуть спиратися на несправедливі приписи, навіть якщо вони узаконені. Коли «буква закону» суперечить «духу права», саме етика має залишатися останнім орієнтиром.

Навіщо етичні кодекси, коли «правила не працюють»

У 2018 році Міжнародна федерація соціальних працівників та Міжнародна асоціація шкіл соціальної роботи ухвалили «Глобальну декларацію етичних принципів соціальної роботи» (Global Social Work Statement of Ethical Principles). Вона закріплює базові орієнтири: гідність і права людини, соціальну справедливість, самовизначення, участь, конфіденційність, цілісне бачення людини, професійну доброчесність та етичне використання технологій.

Після 2018 року багато країн оновили свої національні етичні кодекси соціальної роботи, намагаючись відповісти на нові реалії. В Україні цього так і не сталося. І саме війна оголила, наскільки небезпечною є ця прогалина.

У кризі етичні кодекси перестають бути формальністю. Вони стають професійним якорем — рамкою, що допомагає не діяти під тиском гніву, страху чи колективного осуду. Кодекс не дає готових відповідей, але нагадує про принципи, за які не можна заходити: гідність людини, недискримінацію, добровільність допомоги, конфіденційність. Завдяки прописаним етичним нормам зменшуються ризики професійного вигорання, рішень «на емоціях» і руйнівного почуття провини – того, що особливо загострюється у воєнний час.

                                                                                                                                                         Тетяна Семигіна